НОВИЙ ГРОМАДЯНИН

Нагадуємо, що вчора, 25 травня 2011 року, проти одіозних норм проекту нового Закону "Про вищу освіту" профільного Міністерства молодь протестувала у Києві, Донецьку, Рівне, Івано-Франківську, Севастополі, Луцьку, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Житомирі, Хмельницьку, Харкові, Тернополі, Кам’янецьк-Подільському, Сімферополі, Каневі, Каховці, Миколаєві, Бердянську та Острозі. Позицію студентства України також підтримав Європейський союз студентів, Всеросійський союз студентів та активісти "Вуличного університету" Санкт-Петербурга.

Тож, по-перше, щиро дякуємо усім учасникам акції. Дякуємо й тим, хто прийти не зміг, але був подумки поряд. І головне - дякуємо ЗМІ, які об'єктивно висвітлили інформацію щодо студентських протестів. Об'єктивно, попри відверту брехню, яку зараз офіційно розповсюджує як Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, так і Міністр Дмитро Табачник особисто.

А щодо наклепів заявляємо:( Read more... )

Останніми днями мені якось дивовижно “прояснилось” все те “підсвідоме”, чим я вже не перший рік мучаю практично всіх “професійних реформаторів”, “прогресивних політиків”, “громадських діячів” та й просто фахівців різноманітних коаліцій, “консорціумів”, фондів, а також міністерств, відомств та інших держустанов, з якими мене зводить доля. І от, я вирішив “викласти це на папері”. Отож:



Протягом останнього щонайменше чверть-сторіччя ідея “реформ” є майже постійною основою суспільно-політичного “порядку денного” на Україні. Проте, ні втіхи “пересічним громадянам”, ні лаврів будь-кому з реформаторів вони поки що не принесли.

Від брежнєвської “реформи середньої освіти” до сумно відомого “реформаторства” віце-прем’єра С.Л.Тігіпка “реформи” мають постійно інший зміст, але завжди є “нагальними” та “конче необхідними”. В результаті, люди, які не є “професійними реформаторами” (тото — не заробляють собі “реформаторством” на життя), при слові “реформа” вже просто здригаються. Настав час шукати якийсь справді альтернативний варіант?

Фактично, протягом всього цього часу йшлося переважно про ініційоване “згори” (себто — державною владою) більш-менш механічне запозичення різних елементів інституційної структури суспільства, що є характерними для країн, наразі розвиненіших та заможніших, ніж Україна: прийняття певних законів, створення нових державних і недержавних інституцій для обслуговування суспільних потреб, зміни в організації діяльності вже існуючих публічних установ і так далі.

Майже неодмінною прикметою та важливою рисою цих процесів практично щоразу була їхня суттєва “технічна підтримка” із-зовні — у формі залучення консультантів, надання кредитів, фінансування “пілотних проектів”, тощо.

Тим часом, створення інституцій, зовнішньо схожих на успішно діючі в інших країнах, на практиці у більшості випадків, на жаль, не призвело до досягнення такої ж, або принаймні співставної, ефективності роботи їхніх українських аналогів.

Наявність певних “дрібних відмінностей” у різних “другорядних” деталях повсюдно спричиняє ситуацію, коли фактичний спосіб функціонування створених за чужими зразками інституцій абсолютно відрізняється як від ситуації в країнах, узятих за взірець, так і від надій та очікувань прогресивної громадськості та самих “реформаторів”: скажімо, процедури, запроваджені для подолання корупції, виявляються наскрізь корупційними тощо.

В політичній площині відповідальність за майже тотальну “провальність” реформ зазвичай покладається на недолугість, неосвіченість або несумлінність окремих реформаторів. Але чи був на Україні, за 20 років її незалежності, бодай один “успішний реформатор”? Була ХОЧ ОДНА реформа, однозначно визнана суспільством успішною? Якщо ж досвід показує, що всі “реформи” завжди приречені на неуспіх або профанацію, то навіщо тоді їх проводити? Чому саме “їм немає альтернативи”? 

Суть проблеми, як видається, в даному разі полягає в “незапитаності” дарованих суспільству реформаторами інституцій самими членами суспільства, відмінності їхніх справжніх бажань, намірів та моделів поведінки від “приписаних” їм авторами “реформ”.

Погодьтеся, коли людям постійно пропонують щось таке, чого вони самі, в принципі, не прагнуть, ЗАВЖДИ на основі “святої віри” в те, що “реформатор” краще від них знає їхні справжні потреби та інтереси, розраховувати на високу підтримку таких “реформаторських дій” не випадає...

Гарним прикладом цього є “реформи” у сфері правового регулювання праці, з якими автор цих рядків впродовж уже достатньо тривалого часу має справу як профспілковий працівник.

Найгострішою РЕАЛЬНОЮ проблемою у сфері праці сьогодні, напевно, є т. зв. “нетипові форми зайнятості”, а простіше кажучи — ситуація, коли з найманим працівником про людське око укладається договір підряду або господарський договір (як, нібито із “підприємцем”), внаслідок чого він втрачає більшість своїх соціальних гарантій, а державний бюджет — надходжень. Інша вельми болісна річ, котра створює ідеальні правові умови для нелегальної праці, — необов’язковість письмової форми трудового договору, що сягає своїм корінням ще у часи, коли в країні існувала масова неграмотність.

Про ці проблеми всі знають, проте вони роками не вирішуються, бо їхнє вирішення, у повній відповідності до відомих законів діалектики, поставило б руба “проблеми іншого рівню”: зокрема — справедливості розподілу та ефективності управління коштами Пенсійного фонду, а також рівню їхнього банального розкрадання...

Тому замість вирішення проблем, котрі дійсно погіршують життя людей, порівняно з тим, яким воно могло б бути у більш “облаштованому” суспільстві, українські реформатори трудового права вже 10 років при технічній підтримці Міжнародної організації праці, наданій за кошти братнього американського народу (тобто — американських платників податків), здійснюють один грандіозний, але за визначенням абсолютно “завальний” мегапроект: “прийняття нового Трудового кодексу”. Вся штука при цьому в тім, що попри свою значно “сучаснішу”, ніж у чинному кодексі 1972 року юридичну техніку, зазначений проект жодним чином не вирішує названих вище реальних проблем, а навпаки — додає до них нових типу розширення “до безмежності” досить обмеженої зараз матеріальної відповідальності працівників як за дійсно завдану, так і елементарно вигадану роботодавцем “шкоду”.

Нема нічого дивного, що кодекс є вкрай непопулярним, його розгляд Парламентом постійно переноситься, в той час як різні робочі групи та погоджувальні комісії регулярно засідають і т. д.

Хіба не аналогічною, по суті, є і ситуація з Житловим кодексом, законом про державні закупівлі і т. д.? - Спільною рисою тут щоразу виступає те, що “прийняття нового кодексу”, є певною самоціллю для “процесу реформ” - незалежно ні від реального змісту кожного з цих нормативних актів, ні від пов’язаних з ними інтересів будь-яких суспільних груп.

Загалом, така ситуація має потрійний негативний наслідок:
1)    збереження цілком неадекватного вимогам сучасності рівню ефективності майже всіх основних інституцій українського суспільства;
2)    “розчарування в Україні” її іноземних друзів, котрі бачать марність підтримуваних ними “реформаторських” зусиль;
3)    зростання суспільного негативізму до будь-яких “реформ” всередині самої України, де вони дедалі частіше сприймаються як маніпулятивний засіб “ідеологічного забезпечення” визиску народу з боку певних внутрішніх та зовнішніх груп особливих інтересів.

Вихід із даного становища добачається у зміні акцентів стимулювання суспільного розвитку з “інституційного рівню” на “рівень свідомості людей”, спробі сконцентрувати зусилля інтелектуальної еліти суспільства не на “законах”, а на “кращих практиках”.

При цьому цілком очевидно, що “практики” неможливі без відповідних їм “інституцій”, проте “адекватними” інституціями, що заслуговують на підтримку, повинні визнаватися лише ті, що “запитуються” самим суспільством, розвиваючись “знизу”.

Завдання інтелектуалів і практиків, які поділяють та згодні підтримати названий підхід, в такому разі полягатиме в тому, щоб:
1) визначати найважливіші сфери, де суспільні зміни є “найбільш критично необхідними” та, відповідно, найбільш гостро потребують підтримки;
2) “відстежувати” успішні суспільні ініціативи “знизу”, що виникають та розвиваються у відповідних сферах;
3) надавати цим ініціативам підтримку у формі забезпечення доступу до передового світового досвіду розв’язання аналогічних проблем, джерел фінансового та іншого ресурсного забезпечення, захисту від недобросовісних конкурентів тощо;
4) сприяти поширенню напрацьованого таким чином у суспільстві позитивного досвіду серед потенційно зацікавлених та спроможних до його “перейняття” спільнот.

Насамкінець, хотів би зазначити, що викладені вище думки аж ніяк не скасовують того, що “Карфаген має бути зруйнований”, а корупційно-олігархічний режим Януковича-Азарова-Тігіпка — знесений.

Вони стосуються того, що в принципі має робити будь-яка “суспільна еліта” (або ті, хто на такий статус претендує) і ЗАРАЗ, і “після того, як”: відповідати на дійсні (фактично виявлені) запити відповідного суспільства, чи постійно “прописувати йому гіркі пілюлі” від хвороб, вигаданих зацікавленими фармацевтичними компаніями, тоді як справжні недуги лишаються постійно нелікованими?

Ця конспективна публікація має своїм завданням започаткування обміну думками з проблеми ефективності та доцільності здійснюваних у нашій країні реформ, з метою подальшого формування спільноти однодумців, охочих і здатних практичними діями підтримати запропонований новий підхід до стратегії сприяння розвитку України.

Ваші думки залишайте, будь ласка, нижче у формі коментарів, або пишіть на мою адресу klasztorny@gmail.com  

З повагою до всіх,

Олексій Кляшторний,
голова ЦКК Всеукраїнської профспілки “Народна солідарність”,
магістр управління суспільним розвитком,
аспірант Інституту вищої освіти НАПН України,
націоналіст і анархіст ;-)